Мікропластик у воді сам утворює агресивні радикали — показали лабораторні досліди
Зміст статті
Шість поширених промислових пластиків у вигляді дрібних частинок у воді самі утворюють гідроксильні радикали. Це надзвичайно реакційноздатні молекули, які руйнують усе, що трапляється їм на шляху. Реакція не потребує ні світла, ні додаткових хімікатів. У пробірці її вистачило, щоб злипалися білки й руйнувалися еритроцити мишей. Пластик зазвичай вважають хімічно інертним, тобто таким, що ні з чим не реагує, і на цьому уявленні значною мірою тримається його репутація безпечного матеріалу. Нова робота показує, що для мікропластику це уявлення може бути неточним.
Дослідження опублікував журнал Nature. Експерименти провели в Колумбійському університеті, а комп’ютерні розрахунки зробили їхні колеги з Каліфорнійського університету в Берклі.
Барвник, який зникав лише у воді
Перша підказка з’явилася в простому досліді. Дослідники змішали порошок полістиролу з розчином барвника метилоранжу, який руйнується під дією активних форм кисню, і 10 днів безперервно перемішували суміш. Жовтуватий розчин поступово майже знебарвився: розпалося близько 90 % барвника. Без пластику барвник лишався стабільним. У метанолі, етанолі, ацетонітрилі чи диметилформаміді полістирол його помітно не руйнував. Тобто активним пластик робила саме вода.
Далі автори підтвердили утворення радикалів кількома незалежними методами. Електронний спіновий резонанс, який «ловить» нестабільні частинки за допомогою спеціальної хімічної пастки, виявив у воді з полістиролом суміш радикалів, серед них гідроксильний. Флуоресцентний сенсор, що світиться лише після реакції з гідроксильним радикалом, засвічувався переважно на поверхні частинок, і з часом світіння наростало. Отже, реакція відбувається на межі пластику й води і не згасає. Нижню оцінку швидкості утворення радикалів автори дають у діапазоні 0,1–1 наномоля на літр за хвилину. За 16 годин значна частина сенсора в суспензії встигла прореагувати.
Коли поверхню частинок покривали поверхнево-активною речовиною Triton X-100, своєрідним миючим засобом, що «обгортає» межу пластику з водою, радикалів ставало різко менше.
Що сильніше пластик відштовхує воду, то він активніший
Радикали утворювали всі шість протестованих матеріалів: поліпропілен, поліетилен, полівінілхлорид, полістирол, поліетилентерефталат (PET) і поліметилметакрилат (оргскло). Активність, однак, помітно різнилася. Найсильнішою вона була в поліетилену й поліпропілену, найслабшою — у PET та оргскла.
Цю різницю автори пов’язали з гідрофобністю, тобто з тим, наскільки поверхня відштовхує воду. Її вимірюють кутом змочування: що він більший, то гірше вода розтікається поверхнею. Між цим кутом та інтенсивністю реакції дослідники отримали коефіцієнт кореляції 0,93. Значення 1 означало б ідеальний збіг, тож зв’язок тісний, хоча побудований лише на шести матеріалах.
Другим чинником виявився електричний заряд. У воді частинки полістиролу набували сильного негативного заряду, а в етанолі цей заряд був набагато слабшим. Що більше Triton X-100 додавали, то менше ставало і заряду, і радикалів. Коефіцієнт кореляції між цими показниками становив −0,99, але розраховано його лише за чотирма умовами досліду.
Комп’ютерне моделювання запропонувало пояснення. Біля водовідштовхувальної поверхні частина молекул води не може утворити звичну кількість водневих зв’язків. Гідроксид-іони, тобто негативно заряджені частинки OH⁻, які завжди є у воді, опиняються «недообгорнутими» сусідніми молекулами. Такому іону легше віддати електрон і перетворитися на гідроксильний радикал, а негативний заряд поверхні додатково полегшує цей перехід. PET та оргскло мають у своїй будові групи, які «тримають» воду, тож біля їхньої поверхні менше незв’язаних молекул і реакція слабша.
«Вода тут — ключовий активний учасник, а не просто спостерігач», — сказав професор хімії та біомедичної інженерії Колумбійського університету Вей Мін, у лабораторії якого виконали роботу.
Злиплі білки та пошкоджені еритроцити у пробірці
Щоб перевірити, чи може ця хімія зачепити живі структури, автори поставили кілька дослідів з окремими молекулами й клітинами. Заряджені білки й фрагменти ДНК збиралися на поверхні частинок, причому на поліпропілені сильніше, ніж на оргсклі.
Білок лізоцим на поверхні полістиролу поступово утворював агрегати, тобто злиплі грудки зі зміненою будовою. Кофеїн, який тут використовували як «уловлювач» радикалів, помітно гальмував цей процес, а покриття частинок Triton X-100 запобігало злипанню. Обидва результати свідчать, що білки пошкоджують саме радикали. Схильність різних пластиків спричиняти злипання загалом відповідала їхній хімічній активності, хоча зв’язок тут слабший: коефіцієнт кореляції 0,68.
Нарешті, дослідники годину тримали еритроцити мишей разом із частинками різних пластиків. Частина клітин після контакту з полістиролом втрачала дископодібну форму й розпадалася на фрагменти. Різні пластики руйнували клітини по-різному, і ця різниця корелювала з їхньою активністю: коефіцієнт 0,75.
Чого це дослідження не доводить
Робота вийшла в престижному журналі, але вона фундаментальна й лабораторна, і про здоров’я людей прямо не говорить.
- Людей у дослідженні не було. Біологічні досліди проводили в пробірці, з окремим білком і з еритроцитами мишей. Що відбувається з частинками в організмі, де їх оточують кров, тканини та захисні системи, автори не перевіряли.
- Автори використовували чисті промислові порошки в досить високих концентраціях, наприклад 10 мг на мілілітр у досліді з барвником. Частинки, які потрапляють до людини з довкілля, мають інший розмір, вік і поверхню. Самі автори зазначають, що ефект залежить від форми частинок, окиснення їхньої поверхні та середовища.
- Зв’язки між гідрофобністю, зарядом і шкодою для білків та клітин автори встановили лише на шести матеріалах. Це вказує на закономірність, але не на точну кількісну залежність.
- Механізм частково спирається на комп’ютерні розрахунки. Автори визнають, що повне відщеплення електрона залишається енергетично затратним, і припускають участь інших молекул, наприклад розчиненого кисню.
Раніше в спостережних дослідженнях у людей контакт із мікро- та наночастинками пластику пов’язували з проблемами серця, нервової системи, кишківника та іншими хворобами. Такі роботи показують зв’язок, а не причину. Нове дослідження пропонує один можливий механізм, але не доводить, що саме він спричиняє якусь хворобу. На це прямо звертає увагу й пресреліз.
Що з цього випливає вже зараз
Головна новина стосується розуміння, а не поведінки. Мікропластик, імовірно, не просто пасивне «сміття» в організмі й довкіллі: за певних умов він може змінювати хімію води навколо себе. Дослідники токсичності тепер знають, що саме варто вимірювати далі.
Робота не дає підстав вважати якийсь конкретний пластиковий посуд небезпечним чи безпечним. Вона не оцінювала, скільки радикалів утворюється в реальних напоях, їжі чи тканинах. Співавтор Бейжань Ян з Колумбійського університету нагадує, що мікропластик утворюється, зокрема, коли пластик нагрівають у мікрохвильовій печі або коли пляшкова вода зберігається на сонці. Чи впливає на здоров’я уникнення таких ситуацій, дослідження не оцінювало.
Автори бачать у своїх результатах і інженерну перспективу. Якщо активність залежить від того, як поверхня взаємодіє з водою, цю властивість можна враховувати під час створення нових, безпечніших матеріалів.